Жили-були мужик та баба, і була у них дочка, дівка молода. Пішла вона боронувати город; боронова-ла, боронувала, тільки і покликали її в хату млинці є. Вона пішла, а кінь з усім, з бороною залишила в городі:
— Нехай постоїть, доки ворочусь.
Тільки у їхнього сусіда був син — хлопець дурною. Давно хотілося йому підчепити цю дівку, а як, не придумає. Побачив він коня з бороною, переліз через изгороду, випряг коня і завів його в свій город. Борону хоч і залишив на старому місці, та голоблі-то просунув крізь изгороду до себе і запріг знову кінь-то. Дівка прийшла і дався диву:
— Що б це таке — борона на одній стороні паркану, а кінь на інший?
І давай бити батогом свою шкапу та засуджувати!
— Який чорт тебе заніс! Вміла втесаться, умій і вилазити: ну, ну, винось!
А хлопець стоїть, дивиться та сміється.
— Хочеш, — каже, — допоможу, тільки ти дай мені...
Дівка-то була воровата:
— Мабуть, — каже, а у неї на прикметі була стара вареники голова, на городі валялася, разинувши пащу. Вона підняла ту голову, засунула в рукав і говорить:
— Я до тебе не полізу, та й ти сюди не лазь, щоб не побачив хто, а давай-но краще крізь цей тынок. Скоріше просовывай кляп, а я вже тобі наставлять.
Хлопець вздрочил кляп і просунув його крізь тин, а дівка взяла щучью голову, раззявила її і посадила на лисину. Він як смикне — і зсадив х... й до крові. Вхопився за кляп руками і побіг додому, сів у кут і мовчить.
— Ах, мати її так, — думає про себе, — та як боляче пі... так-то у неї кусається! Тільки б х... й зажив, а то я зроду ні в якій дівки просити не буду!
Ось прийшла пора: надумали одружити цього хлопця, посватали його на сусідській дівку і одружили. Живуть вони день і інший і третій, живуть і тиждень, другу і третю. Хлопець боїться і доторкнутися до дружини. От треба їхати до тещі, поїхали. Дорогий молода-то й каже чоловікові:
— Послухай, милий Данилушка! Що ж ти одружився, а справи зі мною не маєш? Коли не зможеш, на що було чужий вік заїдати задарма?
А Данило їй:
— Ні, тепер ти мене не обдуриш! У тебе пі: так кусається. Мій кляп з тих пір довго хворів, насилу зажив.
— Брешеш, — каже вона, — це я в той час пожартувала над тобою, а тепер не бійся. -Ану спробуй хо-ша дорогою, самому полюбиться.
Тут його взяла охота, заворотил їй поділ і сказав:
— Стривай, Варюха, дайка-ся я тобі ноги прив'яжу, коли стане кусатися, так я зможу вискочити так піти.
Відв'язав він віжки і скрутив їй голі стегна. Струмент у нього був порядний, як він натиснув Варюху-та, як вона закричить благим матом, а кінь була молода, злякалася і почала поневіряється (сани то сюди, то туди), вивалила хлопця, а Варюху так з голими стегнами і примчала на тещин двір. Теща дивиться у вікно, бачить: кінь-то зятева, і подумала, вірно, це він яловичини до свята привіз, пішла зустрічати, а її донька.
— Ах, матінко, — кричить, — розв'яжи-но мерщій, покедова ніхто не бачив.
Стара розв'язала її, розпитала, що і як.
— А чоловік-то де?
— Так його кінь вивалила!
— Ось увійшли в хату, дивляться у вікно-йде Данилко, підійшов до хлопчакам, що в бабці грали, зупинився і задивився.
Теща послала за ним старшу дочку. Та приходить:
— Здрастуй, Данило Іванович!
— Здорово.
— Іди в хату, тільки тебе бракує!
— А Варвара у вас?
— У нас.
— А кров у неї унялась?
Та плюнула і пішла від нього. Теща послала за ним невістку, ця йому сподобалася.
— Підемо, підемо, Данилушка, вже кров давно унялась.
Привела його в хату, а теща зустрічає і каже:
— Ласкаво просимо, шановний затюшка!
— А Варвара у вас?
— У нас.
— А кров у неї унялась?
— Давно унялась.
Ось він витягнув свій кляп, показує і каже тещі.
— Ось, матінка, це шило все в ній було!
— Ну, ну, сідай, пора обідати.
Сіли і стали пити і їсти. Як подали яєчню, дурневі і захотілося всю її одному з'їсти, от він і придумав, так і спритно ж витягнув кляп, вдарив по лисині ложкою і сказав:
— Ось це шило в Варюхе було! — Та й почав заважати своєю ложкою яєчню. Тут нічого робити, полізли з-за столу геть, а він приел яєчню один, і став благодарствовать тещі за хліб за сіль.
